Молодість о. Андрія Шептицького

    Митрополит Роман (Андрій) Шептицький народився у
 с. Прилбичі. Тепер це Яворівський район Львівської області. Походив він із стародавнього українського роду графів, який у ХIX столітті зазнав полонізації, а члени родини стали франкомовними римо-католиками.

Шляхетний рід отримав прізвище "Шептицький" від родового маєтку села Шептиці (Шептич).

Стація №2

     Гімназійну освіту Роман розпочав із десяти років у батьківському домі, а іспити складав у Львівській гімназії імені Франца Йосифа. Таким чином з відзнакою

закінчив чотири класи, а згодом батьки відвезли його в Краків, у гімназію св. Анни, яку закінчив 1883 року, теж із відзнакою. Своєрідною винагородою за учнівську успішність стала подорож Венецією, де він знайомився з італійською культурою. У жовтні цього ж року Роман виявляє бажання піти на однорічну службу до війська, яку мав відбувати при першому полку драгунів, що був приставлений до уланів у Кракові. Адже військова служба дисциплінує, розвиває фізично, дає певні знання і навики до оборони. Роман вважав це обов'язком справжнього чоловіка. Але прослужив лише кілька місяців. Під час Різдва захворів на скарлатину. Хвороба дала ускладнення – хронічне запалення суглобів, через що його звільнили з війська.

    1884 року вступає на правничий факультет Краківського університету, а третього семестру переїжджає до Бреслава (тепер Вроцлав), де відвідує лекції з філософії, славістики й теології. Вже тоді серед студентів зазнав слави запеклого русина, прихильника греко-католицького обряду, хоч тоді ще офіційно обряду не змінював. 1885 року заснував інтелектуально-духовне товариство «Соцієтас Гозіяна», навколо якого гуртувалася католицька молодь.

    1887 року закінчив студіювати право в Кракові, отримавши ступінь доктора права. Але на тому не зупинився, розпочавши студіювати право у Мюнхені, а у Відні філософію. Протягом усіх тих студентських років Роман переконував батьків дозволити йому вступити до монастиря, але вони вперто відмовляли.

   У квітні 1886 року Роман їде до Рима. Батьки гадали, що в цій подорожі хлопець розвіється і перестане думати про чернецтво, адже на нього чекала гарна кар'єра, дівчина-шляхтянка, яка його кохала...

У Римі за допомогою знайомих Кардиналів Роман потрапляє на аудієнцію до Папи Лева XIII . Йому хлопець повідомляє про свій намір вступити до монастиря Василіянського Чину. Папа, обійнявши його, промовив: «Мій сину, вибирай найліпшу частину, яка не відбереться від тебе...» Папа мав великі плани щодо УГКЦ. Він планував реформувати Чин св. Василія, який на той час занепав і сполонізувався, створити Патріархат із центром у Львові. Під час другої аудієнції Романа, Папа благословив його намір вступити до монастиря.

Коли відчув своє покликання жити в Бозі? Може, ще малим хлопчиком, коли тихцем розмовляв із Богом, намагаючись якнайбільше пізнати про Нього і Христа, і так вражало його вчення та життя Сина Господнього, що хотілося наблизитися до Нього близько-близько… Може, щось особливе відчув, коли прийняв перше причастя? Може, коли споглядав галерею портретів славних предків у архієрейських ризах та митрах? А може, коли дивився на старі, понищені часом ікони талановитих невідомих українських малярів, які дарували трепетне відчуття Бога, що так проникливо дивилися на нього і промовляли до його серця? Може й тоді, коли, тільки-но закінчивши краківську гімназію, поїхав до Унева? Про Унівський монастир часто чув від батька, саме там колись в ченцях були його предки, там зберігалися й родинні духовні святині. Може, тоді й зродилося бажання повернутися до свого коріння, до своєї Церкви? Адже споконвіків предки його були українцями, греко-католиками... Село Прилбичі, де зростав, де був батьківський маєток, теж було українським, ту мову чув від хатньої прислуги, від селян, і любив її всім серцем, як рідну, бо рідною й була...        Коли хворіла мама Роман часто молився…А одного разу сказав: «Мамо сідайте!...Бачите, Мамочко, як Господь Бог мудро й добре всім покерував. І той світ, в якому Тато хотів я бував і те військо, все нараз перетяв та замкнув нас обоє – маму й мене, - в тих чотирьох стінах…»

Будь-що вирішив більше пізнати Україну, тому восени 1887 року виїжджає до Києва. Перебуваючи там, знайомиться з відомим істориком, професором Володимиром Антоновичем, який охоче показував йому історичні та культурні пам'ятки столиці. Спілкування із знаним істориком мало на Романа неабиякий вплив, що було невипадково. Адже Антонович теж походив із спольщеного українського роду і теж був колись римо-католиком, але повернувся до рідного коріння, змінив обряд і тепер очолював український рух, створив історичну школу, з якої вийшов Михайло Грушевський. Антонович подарував Романові свою книжку «Історичні пісні українського народу».

    З Києва Роман виїздить до Москви, щоб ознайомитися з російською культурою. Там він зустрівся із відомим філософом Володимиром Соловйовим, який був прихильником об ' єднання Церков і перейшов на католицизм, що теж справило на хлопця неабияке враження. Знайомства з тими цікавими, незвичайними людьми тільки зміцнювали його у рішенні присвятити своє життя Богові.

1887 року Андрей Шептицький завершує освіту в Краківському університеті,

   18 травня 1888 року здобув ступінь доктора права. Згодом він відвідує другий раз Італію, буває у Неаполі, Монте Касіно, Помпеї, звідки привозить цінні полотна та ікони, які згодом складатимуть музейну збірку.    

Роман писав листа батькам:

«Найдорожча Мамо!

      Перед хвилею я дістав Вашого листа й безпроволочно відповідаю на нього. Аж досі я писав до Вас про мій стан, тому, що хотів я, щоби Тато довідався, як дуже я страждаю, піддаючись його волі.

     Тато не не довіряє моєму покликанню, а навіть явно противиться моїм намірам і тому не є в силі зрозуміти того, що я переживаю…

     Ради Божого милосердя! Тату! Дозвольте мені піти за моїм покликанням, я буду цілувати Ваші ноги! Мої очі заливають сльози, благаю Вас Тату, змилосердіться надо мною!

    О який я був би радий, який щасливий, коли б дістав Ваш дозвіл… Вірю,що коли тааакааа є воля Божа, щоби я вже тепер вступив до Добромиля, чи поїхав на Богословя до Риму, то Ви Тату не забороните мені цього, а якщо відмовите, тоді я мовчатиму й буду далі терпіти, так – наче собака, що сподівалася доказів ласки, а її копнули, тоді вона звивається в клубок і тільки здалека глядить на свого пана – розжалена.

    Я зачав писати цього листа до Мами, а з природи речі звернувся до Тата, бо Він єдиний може нам у всьому помогти.

     Тому ще раз звертаюсь до Него й простягаю свої руки та благаю про милосердя над собою, над Мамою і наді мною.

      Про байдужі справи не можу сьогодні писати».

      Саме тоді хтось із священиків, духівників переконав їх в тому, що рішення Романа – це воля Божа та його покликання. У тій впертості батьків був свій сенс. Це тільки укріплювало Романа в його рішенні та прагненні, випробовувало та гартувало його не один рік.

    1 липня 1888 року Роман вступив до отців Василіян (у Добромирі), де після монаших обітів одержав чернече ім'я Андрей.

Уста шепочуть
А очі плачуть у благанні
Утіш, прошу мене в стражданнях.
Господи, даю я клятву Тобі,

Що не зречусь Тебе ніколи
Прошу: дорогою веди
Надії, Віри і Любові.